Минулого тижня я побачила, як донька знімає зі стіни свої шкільні фото — і раптом зрозуміла: це кінець цілої епохи. Не для неї. Для мене.
Весь цей рік ми або сварились через іспити, або поспішали кудись, або вона йшла у свою кімнату і зачиняла двері. І тепер, коли школа позаду, я відчула те, про що ніколи не говорять вголос — що я так і не сказала їй найголовнішого. Не знайшла слів. Або момент завжди був невідповідний. Або вона відсмикувалась і казала "мам, ну все добре."
Ділюся з вами — бо знаю, що зараз ви думаєте про те ж саме.
Квіти зав'януть вже наступного ранку. Гроші вона витратить за тиждень. Але слова, які залишаться на стіні її кімнати або на її зап'ясті — вона перечитуватиме роками. Особливо тоді, коли буде важко і здаватиметься, що вона одна.